Протиріччя моральності й моралі

Зміст етичного знання

Предмет етики

Протиріччя моральності й моралі

Благо й істина в етиці

Підґрунтя етики

Етика і духовність

Зміст етичного знання

Теоретичне осмислення явищ моральності і моралі почалося в VII столітті до нашої ери. Однак виникнення етики традиційно пов'язується з ім'ям Аристотеля, що жив трьома сторіччями пізніше. Очевидно, був потрібен час для осмислення суспільної необхідності в особливого роду дисципліні. Тому той філософ, що зуміє показати цю необхідність, і буде «батьком» етики. Ним виявився Аристотель. Він став першим систематизатором етики, першим увів слово «етика». Термін «етика» означав спочатку звичне місце мешкання людини, лігвище звірів, а згодом одержав нове значення: звичай, вдача, характер, напрям думок, темперамент.

Великий філософ говорив про етику в трьох смислах: про книги з етики, про філософську теорію, про практичну поведінку людини. У ході історичного розвитку суспільства ці смисли диференціювалися в різних значеннях слова «етика». Як теоретична дисципліна етика, безсумнівно, є розділом філософії. Інші значення слова «етика» такі:

1) приватні вияви моральності або моралі, наприклад, етика щастя, любові, обов’язку тощо;

2) поведінка представників яких-небудь соціальних груп, наприклад, етика дворянина, студента, підприємця і т.д;

3) система норм моральності членів якого-небудь суспільства, наприклад, британського, китайського, індійського й ін; у цьому випадку поняття етики ототожнюється з бажаною поведінкою;

4) система норм моральності якої-небудь релігії, наприклад, християнська, мусульманська етика;

5) система норм моральності якої-небудь політичної партії або громадської організації, наприклад, партійна етика;

6) система норм моральності представників якої-небудь професійної групи, наприклад, етика державної служби, етика торгівлі, військова, дипломатична, педагогічна, журналістська, адвокатська й інші.

Перерахування значень слова «етика», можливо, є неповним, але воно вказує на істотну підставу розподілу етики на фундаментальні і прикладні дослідження. Предметом фундаментальних досліджень є моральність і мораль як властивості діючих індивідів, малих і великих соціальних груп. Об'єктом цих досліджень є людина як розумна істота, конкретні обставини її буття відходять на другий план, хоча й активно використовуються в етичній аргументації. У фундаментальних і прикладних дослідженнях традиційно вказується, якою повинна бути людина і що вона повинна робити, але не вказується, якою може бути людина і що від неї можна вимагати. Будівельник не вимагає від побудованого ним моста, яке навантаження той повинен витримати, будівельник лише розраховує, яке навантаження міст може витримати.

Предметом прикладних досліджень є поведінка індивідів в окремих галузях людської діяльності й у зв'язку з якими-небудь конкретними обставинами. У галузі фундаментальних досліджень важко сказати що-небудь нове, за тисячоріччя суспільного розвитку вивчені уже усі важливі прояви життєдіяльності людини, висловлені різні думки, які можна приймати чи відкидати. До того ж істинність або хибність фундаментальних етичних ідей виявляється сторіччя потому, і людина, що виклала ідею, не може побачити її тріумфу чи відторгнення суспільством. До того ж фундаментальні ідеї етики занадто абстрактні, їхнє застосування до конкретного випадку вимагає роз'яснення. Як до чинного законодавства додаються коментарі, так до фундаментальних ідей етики потрібне обґрунтування застосування у визначених умовах діяльності людини. Тому як відповідь на суспільну необхідність виникають прикладні дослідження.

Прикладна етика — це галузь практичного знання, у якій розглядаються сучасні життєво важливі проблеми, наприклад, клонування людини, наслідки якого ще не визначені, права людини не тільки на життя, але і на смерть (евтаназія), трансплантація органів, продаж зброї при декларуванні мирної зовнішньої політики, застосування сили в міждержавних відносинах, придушення інтересів національних меншостей в ім'я єдиної «політичної» нації, релігійна нетерпимість в ім'я любові до Христа та багато ін.. Будь-яке їхнє вирішення має свою аргументацію, що видається неперевершеною одним і абсурдною іншим. Усі проблеми подібного роду є дискусійними. Положення ускладнюється і тим, що рішення таких проблем не може бути одноразовим, їх доводиться вирішувати різним чином у тих або інших випадках. Прикладні дослідження з різних підстав поділяються на кілька груп:

1) стосовно цінності життя, наприклад, аборти, страта, евтаназія;

2) стосовно значення діяльності, наприклад, співробітництво, соціальне партнерство, ненасильство;

3) стосовно науки, наприклад, етика науки, біомедицинська;

4) стосовно професійної діяльності, наприклад, педагогічна, військова, журналістська;

5) стосовно соціальної структури суспільства, наприклад, класова, національна, релігійна.

Прикладні дослідження пов'язані з фундаментальними, спираються на них, однак не слід думати, що вони становлять лише додаток теорії до проблем практики. На рівні етико-прикладних досліджень створюються власні теорії. З іншого боку, було б помилковим думати, що прикладні дослідження «належать» наукам і є їх частинами, наприклад, біомедицинська етика прописана по відомству біології і медицини, етика науки відноситься до наукознавства, юридична етика — частина правознавства і т.д. Прикладні дослідження — це вищі досягнення етики, це конкретне знання на відміну від знання абстрактного. Відрив прикладних досліджень від фундаментальних позбавив би перші теоретичних розробок других, розведення прикладних досліджень «професійними квартирами» перетворив би прикладні дослідження в інструктаж поведінки службовців тієї або іншої контори.

Предмет етики

Аспект (сторона) дослідження визначає предмет науки. Він формулюється конкретно як сукупність подібних за походженням і змістом проблем, що становлять інтерес для членів суспільства. У цьому смислі предмет етики — походження, зміст і розвиток явищ моральності й моралі.

Розуміння предмета етики припускає принципово важливе розмежування понять моральності та моралі. «Етика» у грецькій мові, «мораль» у латинській мові, «моральність» в українській мові (“нравственность” у російській) означають одне й теж — галузь знань про регламентацію відносин між людьми.

Проблема моральності і моралі не зводиться до вживання слів (ними можна позначати що завгодно), а до розмежування явищ, що цими словами позначаються.

Моральність є практика поведінки, практика відносин між людьми, мораль— сформульоване у вигляді моральних запитів принципи і норми цієї поведінки, а етикає пізнання, пояснення й обґрунтування принципів і норм моралі, тобто теорія моралі.

Системами регуляції зв'язків між індивідами є норми поведінки людей. Елементами таких систем виступали правила поведінки людей. Норми формувалися об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людей (хоча і проходили через їхню свідомість). Жодна людина не могла б своєю волею скасувати яку-небудь з норм або не допустити її виникнення.

Норми були породжені трьома основними факторами: 1) потребами або істотними бажаннями людей; 2) умовами проживання людей, передусім природними умовами; 3) індивідуальними або колективними можливостями членів первісного суспільства.

Різноманітні сполучення даних факторів породжують ті або інші норми поведінки. Вони не завжди зрозумілі людині наших днів, але, поза всяким сумнівом, були раціонально обґрунтовані людиною, що жила тисячі років тому. Загальні в рамках первісного роду або племені правила поведінки закріплювалися в звичаях, ритуалах, традиціях, стереотипах поведінки, у фольклорі. Моральність існує як форма суспільної свідомості. Саме суспільної, а не індивідуальної. У душі первісної людини немає сумнівів і коливань, оскільки авторитет керівників роду-племені поза сумнівами. Душу предка не мучать каяття совісті, через відсутність такої. Моральність — це безпосередній і безумовний збіг суспільних настанов і фактичної поведінки людей первісного світу, це загальна впевненість у правильності заведених порядків. Індивід вчиняє відповідно до сталого закону життя несвідомо, за звичкою, не задумуючись над тим, чи повинен цей закон бути таким, який він є, а не яким-небудь іншим.

Моральність є система норм поведінки членів даної спільності (суспільства) людей.Моральність первісного світу не знає особистості, індивідуальності, є «ми», але не «я». Звідси і лексика моральності: «так прийнято», «такий звичай», «ми вважаємо», «люди говорять», «є думка», «народ підтримує» і т.п. Моральність — це деперсоналізований регулятор громадського життя, це його «зовнішня» свідомість. Її суб'єктом, носієм завжди виступає якась відносно ізольована від інших сукупностей осіб спільність людей: родина, рід, плем'я, територіальна громада, колектив, населення країни. Одного разу виникнувши, моральність виявляє себе у відносинах людей.

Моральні відносини — це дії людей, спрямовані один на одного з приводу дотримання або порушення моральних норм, це відношення значення діяльності людей з погляду функціонуючої моральності. Що б людина ні робила, її дії одержують оцінку з позицій існуючої моральності. Однак моральних відносин у чистому вигляді не існує. Моральне відношення не тотожне відносинам політичним, економічним, правовим і ін. Моральне відношення внутрішньо утримується в кожному з суспільних відносин. Наприклад, моральне чи аморальне клонування людини, політика держави, поширення трансгенної картоплі на Україні, поганий мир або добра сварка в родині, фальсифікація медикаментів і продуктів харчування і т.д. Добро або зло в чистому виді не існує, воно утримується в діях людей.

Норми, з яких складається моральність, неоднорідні, їхній зміст визначається різними факторами. Можна виділити, щонайменше, три види норм.

1) Первинні норми моральності. Характерні найбільшим ступенем абстрактності. Це відомі норми: не вбий, не вкради, не обдури й ін. До первинних норм можна віднести так зване золоте правило моральності. Воно формулювалося багатьма мислителями різних народів у різні історичні епохи, однак найбільше чітко виражено в знаменитому категоричному імперативі І.Канта: стався до іншої людини не тільки як до засобу, а і як до мети. Порушення первинних норм веде до більш або менш швидкої деградації спільності людей, або навіть до її зникнення.

2) Норми даної історичної епохи. Конкретизують первинні норми стосовно до обставин місця і часу, тобто до досягнутого рівня культури і до географічного середовища. Ці норми завжди щось нове в порівнянні з попередньою епохою, їхня поява іноді пов'язана з формуванням нового суспільного ідеалу, наприклад, ідеалу гуманізму в епоху Відродження. У різні історичні епохи виникають норми, що пропонують повагу до чужої приватної власності, до законів держави, чоловіка до жінки й ін. У даний час тяжко впроваджується в суспільну свідомість терпимість до сексуальних меншостей і одностатевих шлюбів.

3) Етикетні норми. Етикет — практичне втілення моральності стосовно до тієї або іншої конкретної ситуації. Етикетні норми різні в різних культурах, але в будь-якій культурі вони жорстко пропонують одну лінію поведінки і забороняють іншу. Ці норми виробляються людьми, що володіють найбільшим авторитетом і впливом у даній спільності. Етикетні норми виражають «моду» у моральних відносинах і тому вони найбільш рухливі і мінливі.

Але як не повільно змінювалося первісне суспільство, міра змін створила нові явища в суспільному житті. Продуктивність праці в первісному суспільстві складала 1-2% за десять тисяч років. Навіть такий мізерний приріст засобів до існування згодом привів до появи надлишкового продукту. Рід став робити більше, ніж міг безпосередньо спожити. Вирішальним кроком уперед була поява осілого скотарства і землеробства. Поява надлишкового продукту мала далеко йдучі наслідки. Одним з них стало поступове відокремлення індивіда від роду. Відносно незалежний у матеріальному відношенні індивід міг дозволити собі власну родину: дружина і діти, насамперед, належали йому і лише через нього роду. Така самостійність у соціальному стані відбилася в індивідуальній свідомості. Якщо душа предка не відала ніяких сумнівів, не говорячи вже про протиріччя, то «нова» людина починає задумуватися. Загальноприйняте для нього вже не має незаперечний авторитет, традиційні уявлення піддаються критичному суду розуму, від заведених порядків потрібна істинність і «розумність». Будучи виправданою перед судом думки, норма стає переконанням, а не тільки тому, що освячена традицією. Не витримавши суду думки, норма втрачає повагу. У результаті починаються нарікання на крах «підвалин», загибель «традиції», падіння «норову» (вдачі) і т.п.

Мораль вступила в конфлікт із моральністю. Мураха людського роду перетворилася в особистість і ця особистість вимагає, щоб соціальна дійсність погодилася з її інтересами, у собі самій вона шукає підставу моральності. Слово «ми» усі частіше витісняється словом «я». Висловлювання «такий звичай», «так прийнято», «ми так вважаємо» і їм подібні змінюються іншими - «я так думаю», «я сам вирішую», «я сам зроблю це» і т.д. Як писав Гегель, «поняття моральності є внутрішнє відношення волі до самої себе». Виникнення моралі як індивідуального начала в суспільному житті мало один дуже важливий наслідок: завдяки йому виникає етика.

Якщо сором виступає як би прикордонним явищем між моральністю і мораллю, то совість — чисто моральне явище. Очевидно, конфлікт між моральністю і мораллю якимось чином вирішувався на рівні повсякденної свідомості. У той же час вирішення конфлікту особистого і загального інтересів вимагало солідного теоретичного обґрунтування. Різні варіанти такого обґрунтування пропонують найдавніші філософи. Обійти етичну проблематику було неможливо.

Мораль є внутрішній світ людини, його діалог із самим собою, особистісне бачення й оцінка суспільної регуляції поведінки людей. Відносячись до природи і суспільства через призму індивідуальності, особистість виробляє власні уявлення про те, якими повинні бути відносини між членами спільності і як варто оцінити фактичні відносини між ними. Звільнення індивіда від моральності почалося з розкладання родового ладу й в основному закінчилося з ідеологічним оформленням прав і свобод особи. Однак звільнення не було і не могло бути абсолютним, моральність не була відкинута убік. Моральність продовжує існувати поряд з мораллю в якості її діалектичної протилежності.

Зв'язок моральності і моралі виражається в трьох аспектах. По-перше, моральність і мораль взаємно припускають один одного, оскільки немає суспільства без індивідів і індивідів без суспільства. По-друге, моральність і мораль взаємно заперечують один одного, тому що представлені різними суб'єктами («ми» і «я») з їхніми різними інтересами. По-третє, моральність і мораль взаємно переходять одна в одне. Моральні норми стають особистими переконаннями людей, інтеріоризуються, тобто, входять у внутрішній світ людини. З іншого боку, самі норми моральності формулюються окремими, найбільш авторитетними членами спільності людей, наприклад: так заповідав Христос, так сказав пророк Мухаммед, так говорив Ленін і т.д. Їхні особисті погляди, думки, уявлення не можуть бути просто нав'язані рядовим членам спільності, вони проходять суспільну апробацію: або відкидаються як неадекватні інтересам спільності, або фіксуються в якості прийнятних. Особисте перетворюється в суспільне.

Роль, що грають моральність і мораль у суспільстві, важко переоцінити. Досить сказати, що жодна спільність людей не може існувати без моральності. Навіть якщо індивіди відкидають норми однієї системи моральності, вони відразу створюють свою систему норм. Приказка «Ворон воронові око не виклює» говорить про дотримання норм моральності членами однієї і тієї ж спільності людей. Так, наприклад, злодії, відкинувши норми поведінки більшості населення, дотримуються правил відносин між собою. Будь-який дещо розвинений індивід має світогляд, у якому визначене місце займає особисте розуміння норм відносин між людьми.

Роль моральності і моралі виражається в ряді їхніх функцій, найбільш розвинуті з них такі:

1) Регулятивна функція — головна, найважливіша. Засоби регулювання: норми, ідеали, принципи, традиції, і звичаї, заповіді, суспільна думка, цінності, авторитети й ін.

2) Оцінна функція. Предметом оцінки з погляду моральних норм і моральних понять є вчинки людей, їхні наміри, мотиви, особисті якості, діюче право, політика держави і багато чого іншого. Людина постійно оцінює усе, що входить до сфери його життя.

3) Орієнтуюча функція. Сам факт існування моральності і моралі припускає людину як істоту «гріховну», постійно схильну до порушень заведеного порядку. З огляду на неминучість тяги до «гріха», моральність і мораль дозволяють виробити систему пріоритетів, переваги одних норм іншим, сформувати стратегію і тактику поведінки. Ця функція — «компас», що дозволяє виявити найбільш кращі варіанти поведінки.

4) Мотиваційна функція. Мотив — «суб'єктивна причина» діяльності, обґрунтування його активності або пасивності. Людина як би доводить самій собі, чому варто вчиняти саме так, а не інакше. Мотив є те, що безпосередньо передує вчинкові. З погляду моральності мотиви поділяються на благородні, низинні і змушені. Благородні мотиви спрямовані на благо інших більше, ніж на власне благо. Низинні мотиви, навпроти, орієнтуються переважно або винятково на особисте благо на шкоду благу інших. Вимушені мотиви характерні несвободою вибору, коли людина заради особистого блага або блага інших змушена порушувати норми моральності. Наприклад, від безвихідності деякі люди вчиняють крадіжки, убивства й інші злочини. Мотиви, що зароджуються «усередині» особистості визначаються її спадковістю і вихованням.

5) Пізнавально-інформаційна функція. Моральність і мораль служать засобами пізнання світу природи і світу людей. З малих років дитині пояснюють, що таке добре і що таке погано. Пізнаючи значення гарних і поганих вчинків, людина знаходить своє місце серед інших людей. Тому дана функція виражається у виробленні, засвоєнні або придбанні етичних знань: принципів, норм, кодексів, стереотипів вирішення в ситуаціях морального вибору, формуванні моделі моральної поведінки.

6) Комунікативна функція. Моральність і мораль забезпечують взаєморозуміння і спілкування людей на основі загальних моральних цінностей. Вираженням даної функції є товариство, співробітництво, дружба, любов, спільне життя. Розуміючи, як важко індивідові справитися з лихом поодинці, люди один одного підтримують, навіть знаходячись часом у неприязних відносинах. Фольклор містить багато прислів'їв і приказок, що виражають комунікативну функцію.

Протиріччя моральності й моралі

Розчаровані люди говорять про неефективність моралі й моральності. При цьому вони забувають про те, чи було б узагалі можливим громадське життя без цих соціальних регуляторів. Так, моральні норми не завжди діючі, а в душі деяких індивідів порожнеча. Однак порожнеча викликана або байдужістю, або безсиллям суспільства у відношенні осіб з відхиленнями в поведінці. Найбільша провина лежить на державних діячах, що піклуються про що завгодно, тільки не про конкретних людей. Завтрашнє покоління злочинців сьогодні клянчить гроші в перехожих і ночує в сміттєвих контейнерах. Якби держава сьогодні рішуче позбавляла батьківських прав всі асоціальні елементи і піклувалася про дітей так, як це було після революції і Великої Вітчизняної війни, вона б зменшила кількість злочинців і збільшила кількість нормальних громадян. Але справа не тільки в політиці держави, сутність проблеми полягає в ступені культури, досягнутої суспільством на даний момент (одним із проявів цієї культури є політика держави). Культура в найбільш простому її розумінні — це уміння жити спільно. Суспільство культурне тією мірою, у якій його члени здатні співіснувати. Однак сам факт співіснування не говорить про ступінь задоволеності життям індивідів, малих і великих соціальних груп. Вона досить різна в різних верств населення. І все-таки між членами суспільства існує незримий зв'язок, що виявляється в тім, що вони вважають себе членами саме даного суспільства, а не якого-небудь іншого. Соціальна ідентифікація за деяких обставин переросте в патріотизм або хоча б у врахування інтересів представників інших соціальних груп.

Поряд з доцентровими силами в суспільстві діють і сили відцентрові. Їхня дія виявляється в різних соціальних протиріччях. Стосовно до етики це: 1) протиріччя між нормами моральності; 2) між моральними уявленнями-поняттями і реальною поведінкою людей; 3) між нормами моральності і мораллю індивідів.

1. Протиріччя між нормами моральності. Усередині однієї і тієї ж системи моральних норм протиріччя вкрай рідкі, вони скоріше винятки з їхнього правила, ніж правило. Як приклад такого протиріччя можна навести протиріччя між нормою «не донеси» і нормою моральності, що пропонує допомагати ближньому. Якийсь індивід знає про злочин, що готується, і не знає, як вчинити. Труднощі викликані тим, що він зобов'язаний слідувати обом нормам одночасно: не «донести» і в той же час допомогти ближньому. Обставини іноді складаються так, що не вдається пройти сухим між краплями дощу. І тоді доводиться вибирати, яка норма важливіша. Однак протиріччя норм моральності самі є нормою, коли мова йде про різних носіїв моральності: малі і великі соціальні групи, суспільства. Література повна прикладів протиріччя норм різних колективів, у тому числі і злочинних, класів, націй, релігійних груп і ін. Прислів'я «У чужий будинок зі своїм статутом не ходять», «З вовками жити — по-вовчи вити» ясно вказують на розходження норм моральності. Розходження не завжди переростають у протиріччя, але вони є основою протиріч. Усякий, хто приходить у чужий «будинок», зобов'язаний поважати його звичаї. У противному випадку розходження перетворюються в протиріччя, породжують ксенофобію й інші наслідки.

2. Між моральними уявленнями-поняттями і реальною поведінкою людей. Протиріччя між особистим розумінням обов’язку, совісті, честі і реальною поведінкою особистості визначаються протиріччям між біологічною і духовною природою людини. Засвоєння моралі розумом є усього лише інформованістю даного індивіда про те, що слід і чого йому не слід робити. Уже Гомер відзначав це протиріччя: «Знаю правильне, але вибираю приємне». Це свідчення розладу, що почався, у душі людини. Класичним стало висловлення Публія Овідія Назона, що вложили його у вуста Медеї в «Метаморфозах», що з бажання помститися чоловіку зважилася на вбивство дітей, цілком віддаючи собі звіт у своїх діях: «Благе бачу, хвалю, — але до дурного тягнуся». Роздвоєння душі викликане, з одного боку, темпераментом жінки, ненавистю до чоловіка, з іншого боку, її розумінням материнського обов’язку. Апостол Павло згодний з тим, що моральний закон добрий, бажав би його виконувати, однак робить щось протилежне законові: «А тому вже не я роблю те, але живучий у мені гріх … Доброго, котрого хочу, не роблю, а зле, котрого не хочу, роблю». Культура, хоча і стримує пориви природи, не завжди справляється з даною функцією. Нерідкі випадки, коли тонка плівка культури, що огортає людське тіло, не витримує натиску природного початку. Насилує жінку одержимий пристрастю суб'єкт, осліплена люттю людина виконує акт помсти, змучена убогістю мати залишає в родильному будинку дитину, благочестивий християнин, помолившись у церкві, у той же день робить підлість такому ж християнинові і т.д. Усі вони знають, як повинні поводитися, і всі вчиняють аморально.

Тваринне начало перемагає начало духовне.

Протиріччя між мораллю і фактичною поведінкою є протиріччя між належним і сущим, між обов’язком і енергетичними витратами, необхідними для виконання обов’язку. Моральною істотою бути нелегко. Набагато легше бути аморальним. Люди інтуїтивно прагнуть до економії фізичної, щиросердечної й інтелектуальної енергії, вони несвідомо віддають перевагу шляхові найменшого опору. Усвідомлення цього шляху відбувається мірою нагромадження соціального досвіду. Отут то і починається роздвоєння душі людини. Тяжкою працею він добуває засоби до існування. А може, легше вкрасти? Обдурити? Одержати або дати хабар? Практично всі люди так чи інакше кривлять душею, намагаючись пристосуватися до обставин життя, від них не залежних. Процес цей болісний лише для осіб з розвиненою моральною свідомістю. Важко уявити собі святого у світі брехунів, злодіїв, боягузів і негідників. Святий приречений на смерть. Говорять, після атомної війни могли б вижити тільки таргани. Можливо. У соціальних катаклізмах виживають теж тільки таргани...

3. Між нормами моральності і мораллю індивідів. Найбільш численні протиріччя не «усередині» моральності або моралі, а «між» ними. Мораль сама виникла як протиріччя моральності, що і знайшло вираження в деяких часткових протиріччях. Першим з них слід зазначити протиріччя між абстрактним і конкретним. Норми моральності абстрактні, і іншими бути не можуть. Вони адресовані якійсь безлічі різних людей, цілком ігноруючи індивідуальні особливості окремих членів спільності (суспільства). Звичаї (вдача, норов) для усіх однакові: для розумних і дурних, для сміливих і боягузів, для сильних і слабких, для працьовитих і ледарів і т.д. Моральність схематична і стандартна. Норма моральності — еталон поведінки для якогось усередненої істоти, а не реальної людини. Однак обставини життя різноманітні, і на кожен випадок життя немає спеціальної норми поведінки. Тому для будь-якого індивіда виникають труднощі творчого застосування абстрактної норми до конкретної ситуації. Наприклад, хірургові треба буде вирішити, кого оперувати першим: того, кому операція тепер більш необхідна, або того, чий соціальний статус вищий. «Переклад» абстрактних моральних норм на мову моралі не завжди простий, до того ж у деяких випадках у людини не залишається часу на аналіз сформованої ситуації. У результаті - помилкова дія, що іноді оцінюється як провина.

Іншим протиріччям між моральністю і мораллю виступає «протиріччя справедливості». Воно виникає в тих випадках, коли позірно (мнимо) або реально порушена рівновага відносин між індивідами і малими соціальними групами. Іноді рівноваги відносин не відбувається, але індивідові або групі здається, що з ними вчинили несправедливо, тому вони діють за принципом «око за око, зуб за зуб». Бригаду будівельників скривдили тим, що, ніби-то не врахували все, виконане нею. У відповідь бригада починає робити в документах приписки для того, щоб «відновити справедливість». Ревнивий чоловік довідується про зраду дружини, хоча не має тому доказів. Однак у відповідь він сам починає реально зраджувати дружину. Справедливість повинна восторжествувати...

Набагато частіше порушення справедливості буває справжнім, а не мнимим, а відповідні дії відбуваються не стільки з бажання «помститися», скільки з бажання повніше задовольнити свої потреби, іноді навіть просто вижити. Показником ерозії моральності є безмежна експлуатація державою населення. Працівник за свою працю одержує мізерну винагороду, матері і дружини не одержують матеріальну допомогу за загиблих синів і чоловіків, самотні матері не одержують допомогу на дітей, сироти не мають можливості нормально розвиватися, інваліди забуті, старі уповають лише на Бога. Кому з представників старшого і середнього покоління не знайома ця картина? Відповідь не змушує себе довго чекати: починається масове злодійство, особливо на селі. З погляду моральності красти недобре, це відомо усім. Але як жити згаданим персонажам? І.Кант сказав би, мабуть, що краще вмерти, але не красти. Однак прийняття такої поради залишило би країну без значної частини населення. Знання історії нашої країни не залишає сумнівів у такому результаті. Зараз люди живуть краще, ніж у післявоєнний час, але не набагато краще. Як і раніше, не поважається праця інтелігенції, деякі представники цього класу одержують винагороду за свою працю меншу, ніж перманентно нетверезий сантехнік. І як і раніше, не тільки заздрість і жага швидкого збагачення змушує людей придушувати голос совісті і вчиняти аморально. Україна виштовхнула за свої межі мільйони безробітних, душить податками дрібних підприємців, не видає місяцями і роками «заробітну плату». Чи можна після цього назвати аморальним неповагу частини населення до своєї держави, приховування частини доходів від оподатковування, недбале ставлення до роботи? Етична теорія звичайно обходить подібні питання, їй треба акробатично зігнутися заради своєї логічної стрункості.

Моральність і мораль пов'язані ще одним протиріччям: між абсолютністю моральних норм і відносністю моральних уявлень-понять. Норми моральності створюються на усі часи, для всіх людей і діють у всіх ситуаціях без винятку. У цих трьох моментах полягає їхня абсолютність. Що ж стосується понять моралі, то, будучи похідними від особистих якостей індивідів, вони відрізняються один від одного навіть із приводу тих самих явищ. Вчинок людини, що кинулася в палаючий будинок, може бути розцінений як невеликий подвиг одними людьми, інші ж запідозрять його в мародерстві. Абсолютність норм і відносність моральних суджень породжують дві крайності, кожна з яких неприйнятна людям. Перша крайність — догматизм, що заперечує яку б то не було мінливість моральних норм. Будь-яка зміна для догматика — не інакше як катастрофа вдач (норовів) («О часи, о удачі!»). Догма — це судження (сукупність суджень) про що-небудь, що не враховує змін у предметі судження. Догми існують у релігії, науці, політиці, мистецтві. Є вони й у моральності. Судження не відразу стає догмою. Спочатку воно адекватно відбиває предмет; згодом предмет змінюється, а судження залишається колишнім і перетворюється в догму. Догма — це неправда за переконанням.

Інша крайність — релятивізм, що заперечує стабільність і незаперечність моральних норм. Він був відомий ще в античності. Загальним місцем стало судження Геракліта про те, що не можна двічі ввійти в ту саму ріку, оскільки в кожен момент часу вода змінюється. Його учень Кратил пішов ще далі: не можна й один раз ввійти в ту саму ріку, оскільки неможливо визначити, коли закінчується один момент часу і починається інший. З погляду здорового глузду судження філософів абсурдні, хоча з позицій філософії їм дається інша оцінка. Але мораль функціонує на рівні здорового глузду. Сучасник філософів поет Аристофан у комедії «Хмари» висміює релятивістів: учора я зайняв у вас два оболи, а сьогодні їх не віддам, оскільки сьогодні я вже не той, ким був учора. Життя дає приклади складніші. Вірність дружбі не викликає сумнівів, однак на мене надавили, змусили написати компрометуючого друга заяву. От якщо б начальник не “давив” на мене, тоді б я був на висоті нашої дружби. Але він давить, до того ж натякає на підвищення, якщо напишу заяву. Так що, прости, старий, таке життя. Така типова позиція релятивіста в моралі. Його мислення наповняється безліччю застережень, «розвиваючих» поняття моралі. Особі, що виступила з критикою порядків у трудовому колективі, після зборів висловлюють замилування колеги, що самі “проковтнули язик”. Здатні показати лише дулю в кишені, вони зайняли вигідну для себе позицію: гарні для начальства, оскільки мовчать, і солідарні з колегою. Коли в суспільстві з’являється досить багато таких людей, дана моральна позиція негативно характеризує якість населення.

Немає вічних норм моральності і понять моралі, але вірно і те, що вони змінюються не щорічно і не в залежності від імені або ситуації. Реально існуюче протиріччя між абсолютністю моральності і відносністю моралі дозволяється в ході історичного розвитку культури. Наскільки й у який бік зміниться культура суспільства, настільки й у той бік зміняться норми моральності і моральні уявлення-поняття. З цього положення варто виходити, щоб не впасти ні в догматизм, ні в релятивізм.

У відносини людей вносить дисгармонію і звичайне протиріччя між рівністю всіх людей, якого вимагає моральність, і їх фактичною нерівністю, на яке вказує мораль. Для того щоб спільність людей не розпалася, слід усіх визнати рівними. Але факти кричущо говорять про зворотне. У цьому випадку фактична нерівність здібностей людей може бути компенсована нерівністю в розподілі різних благ: грошей, посад, речей, нагород і т.п. Єдино, чим воно не може бути компенсована, — це достоїнством більш слабких членів спільності. Звертання на «Ви» як би виводить самого слабкого члена спільності за межі його натури, додає йому якусь множинність, як би підносить його власне «Я» над його слабістю. піднесення достоїнства людини — норма поведінки вихованих людей, «тикання» ж без достатньої для того підстави принижує особистість. А приниження пам'ятають довго і не прощають нікому.

Благо й істина в етиці

Поняття блага часто фігурує в етичних творах. Безсумнівно, що благо додає смисл моральності і моралі (у противному випадку вони позбавлені смислу). Як смисл благо є кінцевим результатом функціонування моральності і моралі, оскільки немає нічого більш високого і гідного прагнення людей. Благо завжди припускає збереження і зміцнення соціальності людей, їхнього стабільного існування і здатності до розвитку. Благо є безумовне добро для даної спільності людей. Що ж стосується блага однаково позитивного для всіх людей, то, приймаючи до уваги природу людини, воно відноситься до сфери бажаного, а не можливого.

Причина недостатньої уваги дослідників до поняття блага полягає в тім, що воно теологізована, тобто постійно пов'язується з Богом, і тому як би перейшло з філософії в теологію. Крім того, його витісняє поняття цінності. Зрозуміло, благо є цінність, але не всяка цінність є благом, особливо коли мова йде про «блага» повсякденного життя: речі, послуги, передбачувані позитивні ефекти від чого-небудь. Цінність ситуативна, благо — надситуативне, воно орієнтовано не на найближчі цілі, а на сенс життя людини і суспільства. Цінність пов'язана з тактикою діяльності людей, благо — зі стратегією. Прийнятий юридичний закон цінний тим, що дозволяє вирішувати деякі проблеми, але чи виявиться він благом для суспільства, покаже майбутнє. Люди, нерідко вирішуючи одні проблеми, відразу створюють собі інші проблеми. А це вже не благо.

Благо є цінність, що виражає сенс існування суспільства, спільності людей, індивіда, що супроводжує дані суб'єкти діяльності протягом усього їхнього існування. Зміст блага як особливого роду цінності припускає його розподіл на види.

1) Вище благо. Вище благо — ідеал гармонічного співіснування особистості і суспільства. Воно священне, існує завжди в майбутньому і ніколи в дійсному часі. У християнстві вище благо — рай, у марксизмі-ленінізмі — комунізм, у буржуазному суспільстві — добробут усіх членів суспільства. Вище благо, незважаючи на свою абстрактність і далекість у майбутнє, відіграє велику роль у духовному житті людей. Воно як маяк світить людям у мороці негод наявного буття. Воно завжди припускає віру людей не стільки в себе, скільки в щось незмірно велике і добре, завдяки чому буде забезпечене особисте благополуччя даної людини. А де віра, там і розрада. Нехай я сьогодні живу погано, але завтра я або хтось інший, мої діти й онуки будуть жити добре. Очевидно був прав французький поет Беранже, що писав в одному з добутків: «Честь безумцеві, що навіє людству сон золотий». Золоті сни звичайно люблять навівати тоталітарні й авторитарні політичні режими. Для цього в них є великі штати придворних філософів, політологів, економістів і інших ідеологів світлого майбутнього.

2) Загальне благо. Необхідність загального блага випливає із суспільної сутності людини, з неминучості існування суспільства. Якби загального блага не було, як про це писали деякі запальні автори, яким закрутила голову горбачовська «перебудова», не було і самого суспільства. Інша справа, який його зміст. Загальне благо — це прийнятна для більшості (в ідеальному варіанті для усіх) членів суспільства сукупність умов, за яких вони реалізують інтереси приватні або корпоративні. Воно існує лише в дійсному часі і ніколи в минулому або майбутньому. У християнстві загальне благо — проходження навчанню церкви, у радянському соціалізмі — виконання планів держави, у капіталізмі — політична й економічна свобода. Загальне благо має своїм суб'єктом не тільки населення даної країни, а також усе людство. До загального блага населення планети можуть бути віднесені мир на землі, екологічний баланс у планетарному масштабі, боротьба з міжнародним тероризмом, вирішення інших глобальних проблем сучасності.

3) Групове благо. Концептуально групове благо — найменш розроблений вид блага. Дослідники звикли мати справу з особистістю і суспільством, соціальні ж групи традиційно вивчали соціологи. Групове благо пов'язується, насамперед, з видом соціальної групи: малої або великої. Мала соціальна група є сукупність осіб, що постійно контактують один з одним і нерідко пов'язані загальною діяльністю. Можна говорити про благо батьківщини, релігійної секти, студентської групи, військового підрозділу й ін. Групове благо — це прийнятна для більшості членів групи сукупність умов, за яких вони одержують можливість реалізувати загальні або подібні інтереси. Групове благо виражене настільки чітко, наскільки згуртована дана група. Так, наприклад, ясно виражене благо батьківщини, релігійної секти, студентської групи (скоріше б дзвоник...), національної меншості, молоді й ін. Якщо ж соціальна група недостатньо консолідована, мрячним і розмитим є її групове благо. Ця обставина часом створює враження, ніби-то не існує ніякого групового блага.

4) Особисте благо. Суб'єкт особистого блага — індивід. Особисте благо виражає сенс життя людини. Основною проблемою життя кожної людини є вибір життєвого шляху, вибір діяльності, що принесе людині найбільше задоволення. Невірний вибір звичайно приведе до індивідуальних драм і трагедій. Вибір правильного життєвого шляху сам по собі є велике особисте благо. Але як би не склалася доля людини, в особисте благо включається ставлення до задоволень, насолод, щастя. Етика ніколи їх не заперечувала, вона лише по-різному тлумачила їхній зміст і роль в особистому бутті. Осудові піддавався гедонізм за приниження духовної природи людини, уподібнюючи його «щасливій корові». Але й однобічна орієнтація на одержання духовної насолоди — щастя — також багата відхиленнями від моральності. Щасливі по-своєму злодій, садист, убивця, тільки от суспільство навряд чи погодиться з їхнім щастям. Справа в тім, що сенс життя людини не завжди збігається з загальним або груповим благом, тому акцент на почуттєву або духовну насолоду може породити егоїзм, різні порушення норм моральності. Особисте благо не виключає «споживання» насолод, щастя, однак припускає одну істотну умова: не суперечити загальному і груповому благу.

Особисте благо — це діяльність, що задовольняє людину і не суперечить загальному і груповому благу. В.Г.Короленко писав, що людина створена для щастя, як птах для польоту. Це дуже точне судження. Що б людина не робила, що б вона не говорила, несвідомо або усвідомлено, вона прагне на щастя. Кількість прожитих нею щасливих хвилин, годин, днів, років — показник усвідомленості його життя.

Ще одна особливість особистого блага полягає в тому, що воно існує у свідомості індивіда в трьох часах одночасно. Спогади про пережите щастя скрашують безрадісне сьогодення і дають надію на щастя в майбутньому. Через призму індивідуальності переломлюється групове, загальне і вище благо. Вони стають частинами особистого блага, тому що людина живе не тільки індивідуальним, інтимним, а й суспільним. Коли людина не опускається до тваринного стану, їй далеко не байдуже усе, що відбувається довкола неї.

Істина.Серед безлічі концепцій істини найбільш розроблені ті, котрі визначають істину як знання. У цій якості істина існує в науці. Найбільш довгоживуче визначення істини дав Аристотель: істина є відповідність знання дійсності. Знання, що адекватно відбиває дійсність і не залежне ні від людини, ні від людства, названо об'єктивною істиною. Істина в етиці пов'язана з благом.

Дана обставина істотно ускладнює питання про істину. Наукове знання становить собою єдність трьох елементів: опису, пояснення, передбачення. Знати в науці — це передбачати. В етиці передбачення не має вирішального значення. В етиці знати означає розуміти, дати несуперечливе пояснення чого-небудь. З цього погляду істина в етиці є розуміння й обґрунтування блага. Благо неможливо зрозуміти методами науки, це поняття філософське. Уже Сократа турбувало питання: «Що є благо?» Це питання питань в етиці, багато списів було зламано в суперечках про нього, і ніхто нікому нічого не зумів довести.

Вище благо викладене в утопічних творах: «Державі» Платона, «Утопії» Т.Мора, «Місті Сонця» Т.Кампанелли, «Що робити» Н.Г.Чернишевського й ін. Загальне благо викладається в різних доктринах буржуазної демократії. Групове благо фігурує в соціологічних і психологічних працях. Опис особистого блага можна зустріти у філософії і літературі.

Однак яку би версію того або іншого виду блага не прийняти, нікуди не піти від питання про критерії істини в етиці. Ідеал громадського життя (вище благо) розробити порівняно нескладно, досить лише діяти за методом «від протилежного». Якщо в реальному житті ми бачимо гноблення, експлуатацію людини людиною, обман, несправедливість, насильство і т.п., то в ідеальному суспільстві люди уподібняться ангелам (хіба що без крилець) і перестануть пожирати один одного. Дотримуючись даного методу, умоглядно неважко сконструювати модель вищого блага, питання лише в тім, якою мірою ця модель може бути втілена в дійсність. Ця міра і буде показником істинності даної моделі блага. Платону не вдалося переконати тирана Сиракуз прийняти його проект гармонічного суспільства з тієї простої причини, що тиранові в проекті Платона не виявилося місця. Автори інших проектів вищого блага або не приділяли належну увагу способу його реалізації, або покладалися на суспільну стихію, що сама собою приведе до падіння ненависного ладу і створить умови для здійснення утопії. Найбільше щиро і без витівок вчинили світові релігії: вище благо здійсненне не в земному, а в потойбічному житті. Воно є предметом віри, а не знання. Тому питання про критерії істини відпадає саме собою.

Серед безлічі концепцій істини найбільш розроблені ті, котрі визначають істину як знання. У цій якості істина існує в науці. Найбільше довгоживуче визначення істини дав Аристотель: істина є відповідність знання дійсності. Знання, що адекватно відбиває дійсність і не залежне ні від людини, ні від людства, названо об'єктивною істиною. Етика як розділ філософії оперує суб'єктивними істинами, однак її відмінність від інших розділів філософії полягає в тому, що істина в етиці зв'язана з благом.

З критерієм істинності загального блага справа виглядає трохи простіше, оскільки воно існує в реальному часі. Загальним благо називається тому, що воно неподільно на групові й особисті блага. Загальне благо становить щось начебто даху, під якою люди сховалися від дощу. Там знаходяться хворі і здорові, старі і молоді, сильні і слабкі і т.д. Їх поєднує лише те, що усі вони не піддаються впливові крапель холодної води. На цьому подібності закінчуються, під загальним дахом кожний діє за своїм розсудом і у відповідності зі своїми можливостями, не зважаючи на інтереси інших осіб. «Загальним дахом» виступає законодавство, що складається найбільш впливовими членами суспільства і головним чином у своїх інтересах. Загальне благо характерне частковим збігом інтересів представників різних соціальних груп. Так, наприклад, промисловці США в XIX столітті боролися проти рабства. Вони звільняли, точніше, забирали негрів у плантаторів для того, щоб потім експлуатувати їх на своїх підприємствах. Щось подібне в тім же сторіччі відбувається в Росії. Селян «звільняють» без землі для того, щоб вони перетворилися у фабричних робітників. Суть цих процесів полягала в тому, щоб велику несправедливість замінити меншою несправедливістю, тому можна припустити таку заміну - вигідну для негрів і для селян. Усе ж таки, з погляду буржуазного права вони формально рівні зі своїми роботодавцями, знаходяться з ними під одним «дахом». Загальне благо завжди припускає формальну рівність людей. Однак ця рівність часто не збігається з рівністю фактичною. Як говорить прислів'я, Бог лісу не рівняє. Люди народжуються нерівними у своїй спадковості, нерівні за вихованням, нерівні за соціальним станом, а формальна рівність зрівнює усіх у правах і обов'язках. Наскільки це справедливо? Розбіжність двох видів рівності (формальної та фактичної) породжує питання про соціальну справедливість і чим вона очевидніша, тим чіткішим є критерій істини загального блага.

Критерій істинності групового блага також встановлюється емпірично. Сам по собі факт існування малої соціальної групи ще не свідчить про наявність цього виду блага. Група може існувати, корячись примусові. Малі соціальні групи бувають первинними і вторинними. Благо стосовно до малої соціальної групи пов'язується головним чином з первинною групою. Первинна група — це сукупність людей, у якій установилися відносини довіри, дружби, любові, співробітництва. Це родина (не кожна, на жаль), сукупність родичів, компанія друзів, колектив співробітників і ін. Сам факт наявності таких відносин уже є показником наявності групового блага, а знання про умови існування блага є істиною. Вторинна група — сукупність людей, що мають тепер за даних обставин подібні (не змішувати з загальними) інтереси. Співіснування індивідів, що дотримуються якихось загальних правил поведінки заради досягнення подібних цілей, також є благом групи. Люди, що потрапили в неприємну ситуацію, сьогодні координують свої дії і дотримуються правил «гри», а завтра вони можуть не привітатися один з одним. Знання про те, за яких умов люди можуть вийти з «гри», також є істина.

Істини, пов'язані з благом великих соціальних груп, установлюються трохи складніше. Тут усе залежить від підстави, на якій сформувалася дана група. Якщо мова йде про класи, наприклад, про клас великої буржуазії, істиною буде знання про те, яким чином цьому класові зберегти пануюче положення в економіці і політику даної держави. Благо експлуатованих — солідарність у боротьбі з визискувачами, а істина — знання про оптимальні методи боротьби. Благо нації — збереження своєї культури, істина ж — знання про те, яким чином не бути поглиненою культурою більш життєздатної нації. Благо релігійної групи полягає в чистоті віри, істиною же буде знання про збереження чистоти віри в боротьбі з «неістинно» віруючими й атеїстами. Загальним істотним моментом для малих і великих соціальних груп є той факт, що групове благо так само як і особисте нерідко суперечать або загальному благу, або благу інших груп. Однак ця обставина не позбавляє сенсу поняття групового блага, тому що «своя» етика є в кожної великої соціальної групи. Навряд чи хто стане заперечувати наявність етики багатих і бідних, етики нації, релігійною, вікової, статевої або професійної групи.

Істину особистого блага установити простіше, оскільки цей вид блага найбільш розроблений у літературі. Вона є знання про те, яким чином організувати своє життя, щоб бути максимально задоволеним ним, як планувати своє життя, щоб одержати максимум щастя і мінімум страждань. Це надзавдання припускає пізнання своєї спадковості і реальних соціальних можливостей тепер у даному місці. Щастя не пов'язане прямо ні з багатством, ні з освітою, ні престижем, ні з владою. Воно в принципі доступне кожному, але далеко не кожний знає, як його досягти. Істина особистого блага — це знання про уміння жити. Уміти жити — це вміти зробити себе і своїх близьких щасливими протягом можливого більш тривалого часу за рахунок своїх здібностей, а не чужих інтересів. Умінню жити повинні вчити в родині й у школі. Але родина занадто поглинена побутовими турботами, а школа стурбована тим, щоб усі діти знали біном Ньютона і фізіологію жаби, закон Ома і реакцію «срібного дзеркала». Знання життя, як передбачається, прийде саме собою. Воно і приходить у розлученнях чоловіка і жінки, помилках у виборі професій, покалічених долях і бездомних дітях, не говорячи вже про речі гірші. Дуже дорого коштує зневага до цього знання. Помилки людей неможливо виправити, оскільки неможливо повернути кожний прожитий день...

Засади етики

Споконвічні самоочевидні, ті, що не підлягаючі перевірці на істинність, поняття у філософії називаються засадами (підставами). Оскільки етика — дисципліна філософська, їй також властиві певні засади.

У залежності від того, у чому вбачалася засада моралі, усі наявні в історії етики учіння поділяються на три види:

1) Вивідні моральні вимоги з наявної дійсності людського буття — природи людини, природних потреб або бажань людей, притаманних їм почуттів або яких-небудь фактів їхнього життя (концепція Аристотеля, утилітаризм). Теорії цього виду натуралістичні, звичайно тяжіють до природничих наук і іноді впадають у гріх біологізаторства.

2) Вивідні моральні вимоги з деякого безумовного і позаісторичного начала, зовнішнього буття людини. Воно може розумітися як натуралістично («закон природи» стоїків, закон еволюції органічного життя), так і ідеалістично (вище благо Платона, абсолютна ідея Гегеля, моральний закон І. Канта).

3) Вивідні вимоги моральності з авторитету божественної або земної особистості. Це авторитарні етичні концепції (релігійні концепції, комуністична етика, що виходить з авторитету класиків марксизму-ленінізму).

Засади етики — це фундамент споруди етичної теорії. Коли воно прийнято або знайдене, з нього дедуктивно виводяться всі ідеї концепції. Але проблема полягає в тім, які все-таки засади обрати.

Найбільш істотною засадою етики уявляється природа людини. Слово «природа» у даному контексті означає не географічне середовище, а щось постійне і незмінне в людині за будь-яких обставин. За змістом воно близьке поняттю «сутність». П.С.Гуревич вірно відзначив: «У принципі під «природою людини» маються на увазі стійкі, незмінні риси, що властиві Номо sаріеns за всіх часів незалежно від біологічної еволюції й історичного процесу. Безсумнівно, людині різних епох властиві якісь загальні задатки і властивості, що виражають його особливість як живої істоти. Розкрити ці ознаки, — виходить, виразити людську природу» (Філософська антропологія Э.Фромма // Філософські науки, 1990, № 8. с.86).

У розумінні природи людини на повсякденному і теоретичному рівні суспільної свідомості переважав біологізаторський підхід, відповідно до якого поведінка людини визначається його фізіологією, що людина в першу чергу є твариною. Духовність у ньому, ніби-то, похідна від тваринності. Ясніше всього цей підхід виразив англійський філософ XVII століття Томас Гоббс: «Природа людини є сума його природних здібностей і сил, таких як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.д. Ці здібності ми одностайно називаємо природними, і вони містяться у визначенні людини як обдарованої розумом тварини». Останні слова особливо точні: хоч і з розумом, але тварина. Однак у тім же XVII столітті французький філософ Блез Паскаль, відомий студентам зі шкільного підручника фізики, писав: «Людина — усього лише очерет, найслабкіше зі створінь природи, але він очерет мислячий. Щоб його знищити, зовсім не треба усього Всесвіту: досить подуву вітру, краплі води. Але нехай навіть його знищить Всесвіт, людина все рівно піднесеніша, ніж вона, тому що усвідомлює, що розстається з життям і що слабкіша за Всесвіт, а він нічого не усвідомить. Отже, усе наше достоїнство — у здатності мислити. Тільки думка підносить нас, а не простір і час, у яких ми — ніщо. Постараємося мислити гідно: у цьому основа моральності...»

Заявлені позиції філософів указують на дві можливі крайності. Позицію Паскаля легко довести до ідеалізму, відповідно до якого дух людський має неземне походження. Позицію Гоббса ще легше довести до грубого натуралізму, відповідно до якого людина відрізняється від мавпи лише в особливостях, а не власне кажучи. Оскільки ідеалізм є предметом віри або переконання, він не виходить з реальних фактів, нема рації його заперечувати. Більш цікавою є позиція натуралізму. Отут до слів Гоббса можна додавати лише частковості, тому що головне ним уже сказано. З поглядами Гоббса цілком погодяться і соціал-дарвінізм, і соціологія, і інші натуралістичні теорії.

У цьому плані показові ідеї російського орнітолога В.Р.Дольника. У запальній статті «Етологічні екскурсії заборонними садами гуманітаріїв» (Природа, 1993, №1-3) автор намагається довести, що в людині немає нічого такого, чого б ні було в тій або іншій тварині (за винятком мислення і мови). Наприклад, заповідь «не убий» перш, ніж стати загальнолюдською, була вже загальнобіологічною. Далі стверджується, що в сильних особин сильна мораль, а в слабких — слабка. Потім автор поєднує різних за силою індивідів, оскільки не тільки слабкі мають потребу в сильних, а й сильні в слабких. В. Р.Дольник не бажає помічати, що біологічні механізми визначають лише найпростіші прояви поведінки людини і не впливають безпосередньо на більш складні вчинки. До першого, найпростішого рівня спілкування можна віднести все, про що пишеться в даній статті. Другий, більш складний рівень спілкування — це життєдіяльність, викликана обставинами спільного проживання людей і ніяк зводиться не до біологічної основи. Це демократія, спорт, туризм, право, освіта, релігія й ін. Дані явища не залежать від тіла або душі окремої людини, вони становлять системні ефекти спілкування людей. Загальне благо придушує егоїстичні устремління деяких індивідів. Третій, вищий рівень спілкування людей — це творчість у галузі літератури, мистецтва, науки, техніки, фольклору. Отут зв'язок з генетикою простежується лише через задатки окремих осіб-творців, що творять щось нове.

Людина — істота біодуховна, а не біосоціальна. Соціальність є й у комах, птахів, тварин. Дух же властивий тільки людині, тому розуміння природи людини вимагає урахування обох сторін. Акцент на одній зі сторін приводить до певних перекосів. Про це писав згадуваний Б.Паскаль: «Людську натуру можна розглядати подвійно: виходячи з кінцевої мети, і тоді людина піднесена і ні з чим не порівняна, або, виходячи зі звичайних властивостей — здатності до бігу, прагнення відігнати, — і тоді людина низька й огидна. От два шляхи, що привели до скількох розбіжностей і філософських спорів». Відзначені Паскалем підходи вказують на двояку природу людини, про що, зрозуміло, філософи знали давно. Біологічну природу людини складають його генетика і фізіологія, властиві всьому родові людському. Зовнішніми проявами біологічної природи людини виступають задатки (не плутати зі здібностями), воля, темперамент (не плутати з характером), здоров'я, риси обличчя, статура, фізична сила. За винятком темпераменту, усі зовнішні прояви біологічної природи піддаються деяким змінам (наприклад, волю можна підсилювати або послабляти, задатки розвивати в здатності, робити пластичні операції на особі і т.д.), однак усі вони дістаються в спадщину від батьків і інших кровних родичів. Усі зазначені прояви більше або менше впливають на духовність і соціальність індивіда.

Складніше обстоїть справа з духовною природою людини. Як відомо, з віком і під впливом різних обставин змінюються погляди, цінності, поняття і судження людей. Але якщо людину не перетворювати у тварину голодомором, не робити його божевільною, не ізолювати від інших людей, у ній за будь-яких інших обставин проявляться властивості його духовної природи. Це такі властивості свідомості, як віра (не тільки релігійна), любов (не тільки чоловіка до жінки), творчість (творення нового), самоствердження, прагнення до справедливості, волі, спілкування й ін. Можуть змінюватися предмети віри, любові, творчості, засобу самоствердження, по-різному розумітися справедливість, воля, порядок, смисл спілкування, але не зникнуть самі властивості. Разом з тим, існують й іншого роду незмінні властивості свідомості: невір'я, нелюбов, рутина, марнославство (надлишкове або необґрунтоване самоствердження), ігнорування справедливості, прагнення до рабства, ізоляції, хаосу. Ці властивості поза залежністю від їхньої оцінки також складають духовну природу людини. Духовна природа людини є сукупність незмінних ні при яких обставинах властивостях його свідомості. Можна припустити в першій групі властивостей свідомості перевагу культури, у другій групі — перевагу тваринності, хоча, навряд чи, «культурні» властивості свідомості вільні від тваринності, а «тварини» від культури. Протягом тисячоріч тваринність впливала на культуру, в останні ж сторіччя культура впливає на біологію людини. Успіхи медицини і більш якісне харчування продовжили середню тривалість життя людини і прискорили його фізіологічне дозрівання, наука дозволила навіть змінювати його стать, приборкані грізні епідемії чуми і холери, переможена віспа. У той же час культура і негативно впливає на тіло людини. Серцево-судинні й онкологічні захворювання, СНІД і стреси — плата за життєвий комфорт. Наявність у тій самій людині пар протилежних властивостей свідомості визначає суперечливість природи людини. Природа людини є постійно діюче протиріччя духовного і біологічного в незмінних властивостях його свідомості. Мова йде не про протиріччя між духом і тілом, а про протиріччя «усередині» свідомості. Автор «Суми теології» Хома Аквінський помістив людину на межі двох світів — світу чистих духів і світу тварин. Від перших людина взяла розум і вільну волю, від других - відчуття і потребу в них. Обидва світи постійно борються у людині, завдання людини полягає не в тім, щоб піднятися до духів, а в тім, щоб не опуститися до рівня тварин. Протиріччя між властивостями свідомості постійно дає про себе знати у вчинках людей. Фізичну зарядку ранком легше не зробити, ніж зробити, оскільки тварини не роблять зарядку. Природа «заощаджує» енергію, у той час як культура вимагає її витрат. Легше погодитися з всіма і промовчати, ніж відстояти власну думку на зборах усупереч думці начальства. Тридцятирічний «хлопчик» ніяк не хоче женитися, йому спокійно і затишно жити з мамою, він хоче як і раніше почувати себе дитиною. Отут також тваринність бере верх над духовністю. Якщо усе-таки він зважився утворити родину (нехай навіть так, як це показано у фільмі «Іронія долі»), за нього відразу ж починається прихована або явна боротьба двох жінок: матері і дружини. Поза залежністю від особистих якостей кожної з них перемога матері означала б перемогу тваринності над культурою, перемога дружини — перемогу культури над тваринністю. Створення родини і її відносна незалежність від батьків, незважаючи ні на які аналогії з поведінкою тварин, — крок уперед по шляху культури. Узагалі для людини як духовної істоти є тільки один напрямок руху — уперед по шляху ускладнення соціальних зв'язків, по шляху культури. Усякі спроби загальмувати цей процес або навіть повернути назад є регрес у розвитку особистості. Безперспективно шукати засіб, як нам повернутися в дитинство. Шляхів назад нема, є шлях тільки вперед. Пройдена стадія життя ніколи більше не повториться. Це положення вірне як для окремої людини, так і для суспільства в цілому.

На закінчення питання ще одна цитата з Паскаля: «Небезпечна справа — переконати людину, що вона усьому подібна тварині, не показавши одночасно і його величі. Не менш небезпечно переконати у величі, замовчуючи про ницість. Ще небезпечніше — не розкрити йому очі на подвійність людської натури. Благотворно одне — розповісти йому і про ту сторону, і про іншу. Людина не повинна дорівнювати себе ні до тварин, ні до ангелів, не повинна і перебувати в неведенні про подвійність своєї натури. Нехай знає, який він у дійсності». Навряд чи краще Паскаля можна пояснити, чому саме природа людини повинна бути визнаною основою етики. Вона незмінна і тому є міцним фундаментом етичної теорії. Лише той, кому вдасться змінити природу людини, змінить і його поведінку.

Етика і духовність

Духовність індивіда і суспільства — одна з вічних тем філософії, інтерес до якої в залежності від подій, що відбуваються в країні, то зростав, то вгасав. Постійним було лише прагнення церкви звести духовність до релігійності. У дійсності духовність набагато ширше релігійності і включає її в себе. «Духовність» — слово похідне від поняття духу. Дух же є весь усвідомлюваний внутрішній світ людини. Його варто відрізняти від душі (похідне слово — «щиросердність»), що значною мірою визначається біологією людини. Духовність є зміст свідомості людини, що припускає його позитивне відношення до іншої людини.

Оскільки існує не тільки індивідуальна, а і суспільна свідомість, то поняття духовності застосовне і до суспільства. Проявами суспільної духовності з'являються можливо не всі, але велика частина звичаїв, обрядів, традицій, свят, а також вірування, мистецтво, наука, право й ін. Зміст суспільної духовності полягає в тому, що вона консолідує населення, показує його відмінності від населення інших суспільств. Духовність властива також великим соціальним групам, особливо, національним групам. Духовності протистоїть бездуховність (дикість), що також становить зміст свідомості, але є негативним припустимим ставленням до іншої людини.

Духовність неоднорідна, у залежності від яких-небудь обставин громадського життя на перший план виходить той або інший пануючий тип цінностей. Щодо цінностей духовність поділяється на три типи:

1) теоретизм — орієнтація свідомості на знання, отримані в повсякденному досвіді або науковій діяльності; за однобічного розвитку особистості приводить до безстрасності, що недооцінює або ігнорує різноманіття духовного життя;

2) естетизм — орієнтація свідомості на художні образи і символи; за однобічного розвитку особистості приводить до неуважності до об'єктивного положення справ і бажанню жити в приємному, але ілюзорному світі;

3) етизм — орієнтація свідомості на моральні цінності й ідеали; за однобічного розвитку особистості перетворююча моральність із засобу нормального життя в самоціль.

Спроби деяких філософів включити в духовність релігійність як четвертий тип неспроможні, оскільки релігійність становить єдність усіх зазначених типів. У ній містяться і теорія релігії, і естетичне її вираження (ікони, пісенність, живопис, поезія), і, особливо, моральність (заповіді, наставляння й ін.). У цьому пункті питання про відношення етики до духовності можна було б вважати з'ясованим: етика — складова частина духовності, і додати до цього немає чого.

Релігія, так само як нерелігійна віра, криється в духовній природі людини. Коли в мозку з'являється світло свідомості, людина починає розуміти свою самітність, занедбаність у світі, а головне - свою слабкість перед явищами світу. Як тварина вона інстинктивно шукає заступництва сильного і, не знайшовши його в природі, починає конструювати за зразками природи, а потім і за власним образом і подобою. Негативний стан свідомості (самітність, страх, розпач) врівноважується, компенсується позитивним станом свідомості — вірою, тобто, настроєм душі на щось позитивне (негативної віри не буває). Ця віра ще не релігія, вона присутня в душі кожної людини. Ми віримо рідним і близьким людям, друзям, колегам, державі, політичним партіям, банкам і т.д. Віра — їжа душі, коли вона зникає, нерідко з нею зникає і сама людина. Прислів'я говорить: надія (тобто, віра) зникає останньою. Людина, що не вірить нікому і ні в що, достроково йде з життя. Дослідження самогубств підтверджує це припущення.

Сама по собі віра недостатня для утворення релігії, потрібна ще одна умова — фетиш. Фетиш є річ, явище природи, що має властивості, відсутні в людини, але які мають для неї велике життєве значення. Не володіючи цими властивостями, людина приписує їх іншим об'єктам, або перебільшує значення реально наявних властивостей. Фетиші в різних мовах позначаються різними словами: талісман, амулет, оберіг і т.д. Фетиш (іконка, хрестик, медальйон, зуб леопарда і т.п.), на думку людей, що вірять у нього, може вберегти від смерті, вилікувати від важкої хвороби, узагалі зробити те, чого не могла зробити людина. Фетиш — творець чуда,


6858452792654819.html
6858492734770458.html
    PR.RU™