Польські та угорські події 1956 р. Реакція СРСР

Подальшій сталінізації країн Східної Європи по­клала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не від­гукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційо­вані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені про­летаріату й заради приведення його^б^влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі. Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953 р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми і виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них \ приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонст- ''

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

рації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтрим­ки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, айв усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насампе­ред славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.



Оскільки «молодіш Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще ско­піює радянську модель соціалізму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

Першою східноєвропейською країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію, стала Польща. Участь Росії в поділах Польщі, перебування частини Польщі у складі Російської імперії, придушення повстань поль­ського народу російськими військами наклали свій відби­ток на масове мислення в Польщі, так само як і ка­толицька віра. Все це сполучалося з невдоволенням соціалізмом. Вибух відбувся 28—29 червня 1956 р. в Поз­нані, де мирна демонстрація робітників і службовців під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!» пере­росла в сутички. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 чоловік, поранено близько 500. «Ворожа провокація імперіалістичної агентури» — таку офіційну оцінку дали цим подіям у Варшаві й Москві.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Але дестабілізація тривала. Багато хто з поляків надії на реформи пов'язував з В. Гомулкою, засудженим за «націоналістичні ухили» в 1949 р. У 1954 р. його звіль­нили з ув'язнення. Восени під тиском партійних ор­ганізацій, трудящих В. Гомулка був залучений до підготовки пленуму ЦК партії. Радянське керівництво спробувало затримати його просування на перші позиції в ПОРП і країні. В Польщі почалися «маневри» поль­ської армії, були приведеш в бойову готовність радянські війська на території Польщі. Маршал К. Рокосовський мусив пояснювати парткерівництву причини цієї актив­ності, оскільки більшість керівництва вже підтримувала В. Гомулку. Напередодні пленуму ЦК ПОРП в жовтні 1956 р., де, як очікувалося, В. Гомулка мав бути обраним Першим секретарем, у Варшаву прилетіла делегація на чолі з М. Хрущовим, який уже на аеродромі висловив своє негативне ставлення до польських реформаторів. Усе ж вони переконали його в тому, що В. Гомулка має очолити партію. Так і сталося. Згодом були переглянуті невигідні для Польщі економічні угоди, маршал К. Роко­совський повернувся до СРСР. Польща підтвердила свою участь у Варшавському договорі.

Драматизм подій у Польщі підсилювався тим, що во­дночас ще масштабніші зрушення назріли в Угорщині. Одна з перших угорських демонстрацій за реформи про­йшла в жовтні 1956 р. під гаслами підтримки польських маніфестантів.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві. В Академії наук, наприклад, працювали економісти Е. Варга, І. Надь та ін.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлю­вали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібно­буржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали сту­денти, інтелігенція, до них приєдналися військові під­розділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна війсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистськр-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втругилися введені в Будапешт радянські війська. На ши­рокий опір вони тоді не натрапили, але політична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських військ із Будапешта і поставив навіть у поперед­ньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парла­менту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня ра­дянські війська покинули Будапешт.

Тим часом міжнародна обстановка несподівано за­гострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. СІЛА не підтримали своїх союз­ників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захис-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

тити Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочу­вали їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.

Ще до згаданого виведення радянських військ із Буда­пешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча на­справді вони являли собою виступ народу проти тоталі­таризму, за суверенітет і більш прийнятну модель со­ціалізму.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листо­пада. І. Надь спробував припинити його підготовку, за­грожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Буда­пешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго­славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були стра­чені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спе­ціалісти.

Угорські події мали вагомий резонанс у СІЛА та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які всту­пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

Так завершився 1956 рік. Події в Польщі, проте, дістали своє продовження на початку 70-х років, коли

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

підрозділи поліції виступили проти страйкуючих робіт­ників верфі ім. В. І. Леніна в м. Гданськ. Саме там і тоді молодий електрик Л. Валенса очолив нову профспілку «Солідарність», а В. Гомулка остаточно пішов у відставку. До кінця 70-х років ця профспілка охоплювала дедалі більшу кількість трудящих і завдавала дедалі відчутніших ударів по основах соціалізму в Польщі.

• РЕВ і ОВД наприкінці 50-х — в 60-ті роки

Події в Польщі, Угорщині поставили СРСР перед необхідністю визначити свою позицію щодо країн «соціалістичного табору». ЗО жовтня 1956р. з'явився незвичайний документ, який стосувався країн РЕВ і ОВДд та й загалом усіх соціалістичних країн, що тоді існували. Йдеться про «Декларацію уряду Союзу РСР про основи розвитку і подальшого зміцнення дружби й співробітництва між Радянським Союзом та іншими соціа­лістичними державами». Крім повторення ідеологічних постулатів про будівництво відносин між соціалістичними державами згідно з принципами «пролетарського інтерна­ціоналізму», Декларація містила визнання наявності в минулому чималих «порушень і помилок, які применшу­вали принцип рівноправ'я» у цих відносинах.

У цьому зв'язку від імені уряду СРСР пропонувалося обговорити стан економічних відносин між соціалістич­ними країнами, щоб усунути будь-які можливості пору­шення принципу національного суверенітету. Пропону­валося також розглянути питання про «доцільність подальшого перебування» в цих країнах радників із СРСР. Уряд СРСР висловив готовність розглянути питання про розміщення радянських військ в Угорщині, Румунії та Польщі. Інакше кажучи, йшлося про розв'язання проблем, які тривалий час погіршували відносини східноєвропейських соціалістичних країн із

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

СРСР, а саме проблем, пов'язаних із радянським втру­чанням у справи країн регіону. В Декларації був майже вперше офіційно використаний термін «співдружність» замість «табору». Останній став дедалі рідше застосову­ватись, бо мав воєнне забарвлення. Окрема частина Дек­ларації цілком присвячувалася подіям в Угорщині. До речі, восени 1956 р. було розпущено Інформбюро кому­ністичних та робітничих партій.

На виконання Декларації згодом відбулися перегово­ри з економічних питань, але радянські війська й рад­ники і надалі залишилися в країнах соціалізму, демонст­руючи їхню залежність від СРСР.

Про вимушеність для СРСР оголошення цієї са­мокритичної Декларації свідчить те, що її повний текст ніде не публікувався після 1956—1957 pp., навіть у збір­никах документів, присвячених радянсько-угорським від­носинам, а в довідниках, підручниках та словниках згаду­валися тільки її загальні ідеологічні положення.

В 50—60-ті роки поступово розгорталася діяльність РЕВ. Зокрема, вживалися заходи, щоб перевести спів­робітництво на довготривалу основу. З 1950 р. почався перехід від річних до довгострокових (п'ятирічних) угод. З 1955 р. в РЕВ приступили до розробки принципів уз­годження планів виробництва. З 1958 р. країнам—членам РЕВ рекомендувалося координувати плани економічного розвитку на багатосторонній основі.

14 грудня 1959 р. був затверджений Статут РЕВ. Хоча й після цього в усіх довідниках повторювалося, що РЕВ є «відкритою» організацією, Статут трактував це питання інакше. В преамбулі прямо проголошувалося, що еконо­мічне співробітництво держав-членів розвивається «в ін­тересах побудови соціалізму і комунізму». Звісно, це виключало вступ до РЕВ держав з капіталістичною, рин­ковою економікою. У Статуті йшлося також про спри­яння «соціалістичній економічній інтеграції, соціалістич­ному поділові праці».

З 1964 р. почалася практика співробітництва з РЕВ держав-нечленів, зокрема Югославії. В 1962 р. було знято обмеження членства в РЕВ тільки європейськими держа-/ вами. Членами РЕВ стали Монголія, Куба, В'єтнам.

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

Водночас між країнами РЕВ у 60-х роках виявилися певні розбіжності. Так, Румунія виступила проти про­позиції СРСР про створення в межах РЕВ органу плану­вання розвитку країн-членів, розцінивши цю пропозицію як спробу обмежити програму румунської індустріалізації. Приблизно в цей самий час Албанія висловила протест у зв'язку з перспективою стати «фруктовим садом» для всієї соціалістичної співдружності (на користь цього якось висловився М. Хрущов, відвідуючи Албанію), знов-таки побачивши в цьому загрозу для національної індустріалізації. З кінця 1960 р. Албанія фактично при­пинила своє членство в РЕВ, відкликала своїх пред­ставників зі штаб-квартири РЕВ у Москві.

Решта країн РЕВ продовжувала співробітництво в межах організації й, долаючи неефективність неринкової економіки, намагалася налагодити кооперацію і спеціа­лізацію виробництва, спільну розробку корисних копа­лин, обмін виробничим досвідом і технологіями. Однак ця кооперація помітно відставала від інтеграційних про­цесів, що почалися в Західній Європі, і взагалі рівень виробництва в РЕВ значно відставав від західноєвропей­ського.

Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати Організація Вар­шавського договору. Вона піднесла на новий рівень дво­стороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об'єднані збройні сили, об'єднане коман­дування і штаб об'єднаних збройних сил, почалися спіль­ні військові учіння.

Створення інститутів координації зовнішньої політи­ки, проте, просувалося з труднощами. Ще в 1956 р. було вирішено створити в ОВД Постійну комісію для роз­робки рекомендацій із зовнішньополітичних питань, але відповідний орган постав тільки в 1976 р.

Значно активніше розвивалося в ОВД військове спів­робітництво. Всі його члени зобов'язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні (ст. 4 Дого­вору). Показово, проте, що операцію в Угорщині в 1956 р. проводили тільки радянські війська і ситуація в

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 1

Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

цій країні в органах ОВД навіть не обговорювалася. Це й не дивно, адже в тексті Договору не було жодного рядка про його чинність у випадках внутрішніх заворушень в країнах-членах, навіть із застосуванням збройної сили.

Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 р. проводив регулярні наради, котрі стали щоріч­ними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керів­ники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спе­ціально не застережувалося. Втім, на посади як команду­вача об'єднаними збройними силами, так і начальника штабу об'єднаних збройних сил з 1955 р. незмінно призначалися радянські маршали. Це демонструвало, що саме СРСР належали командні позиції в організації, хоча офіційно вважалося, що главкомом може бути призна­чений представник будь-якої держави.

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радян­ських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957 pp. відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщи­ною та Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом.

Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягу­валася й у світові кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в 1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів удалося в Західній Європі командування НАТО.

Оцінюючи діяльність ОВД у 60-х роках, не можна не визнати, що негативний відбиток на репутацію ОВД на­клала агресія п'яти країн цієї організації проти свого союзника й фундатора ОВД — Чехословаччини. Цей акт аж ніяк не випливав з положень Варшавського договору.

• «Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва»

Чехословаччину не обминули заворушення, спри­чинені масовим невдоволенням порядками «ре­ального соціалізму». До другої світової війни країна вважалася однією з індустріально найрозвинутіших у Європі, історично належала до європейської цивілізації, а після здобуття незалежності в 1918 р. встановила демо­кратичний лад. Але її перебування протягом кількох сто­літь у складі Австро-Угорської імперії й активне знім-чування національної культури, помножене на окупацію німецькими фашистами Чехії в 1939 p., залишили почуття німецької загрози в масовій свідомості. Після звільнення від німецької окупації авторитет СРСР та ідей комунізму в Чехословаччині був досить високим. Але «сталінський» варіант соціалізму, репресивний режим і відставання Че­хословаччини в економічному й соціальному розвитку від сусідніх Австрії й ФРН, з якими вона була історично пов'язана, зменшили вагу просоціалістичних настроїв і стимулювали інтерес до реформування існуючого ладу. Вже наприкінці 60-х років, у період перебування при владі А. Новотного, почався рух до реформ. Але темпи їх не задовольняли реформаторів, і в січні 1968 р. першим сек­ретарем КПЧ був обраний О. Дубчек, колишній перший секретар компартії Словаччини. Обрання словацького керівника мало ще й додатковий сенс: таким чином пев­ною мірою компенсувався принижений статус Словач­чини в країні, який гостро відчували словаки. На обрання О. Дубчека дав згоду Л. Брежнєв. Дубчека добре знали в СРСР. Ще в 30-х роках його батько-комуніст поїхав до СРСР і десь у Середній Азії заснував інтернаціональний радгосп. Син його навчався кілька років у радянській школі, добре знав російську мову. Згодом родина повер­нулася до Чехословаччини.

О. Дубчек не належав до реформаторів, але він ро­зумів необхідність реформ, поваги до людини-трудівника, був готовий послабити цензуру й дозволити діяльність Некомуністичних громадських об'єднань. Програма Дуб-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

чека, особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка вбачала в цій програмі «зраду основ ладу соціалізму». Особливо завзято захи­щали цей лад німецький лідер В. Ульбріхт і польський керівник В. Гомулка, хоча останній ще 10 років тому вважався жертвою сталінізму й майже «дисидентом» у польському комуністичному русі. Аби заспокоїти союз­ників по «табору», у квітні 1968 р. Президентом ЧССР призначили Л. Свободу, генерала, під час війни команду­вача бригади, заснованої в СРСР.

Серед громадських організацій Чехословаччини, які не контролювалися комуністичною партією і діяльність яких викликала критику партійної преси інших країн «табору», виділялися «К-231», що об'єднувала колишніх політ­в'язнів, і КАН («Клуб позапартійних активістів»), засно­ваний філософом /. Світаком, письменником В. Гавелом та ін. Партійні функціонери в ЧССР, преса країн ОВД називали ці організації «агентурою західних розвідок». Особливий переполох викликало звернення «2000 слів», опубліковане в газетах і підписане відомими літе­раторами, а також кількома членами ЦК КПЧ. У звер­ненні йшлося про бажання продовжувати соціалістичне будівництво, співробітничати з комуністами, підтриму­вати союзи з соціалістичними країнами. Але пропозиції про демократизацію соціалізму, про побудову соціалізму «з людяним обличчям» були сприйняті в Москві як заклик до анархії, до страйків і заворушень, до розправи з компартією. Саме така оцінка ініціатив празьких реформаторів містилася в заяві «братерських»1 партій країн ОВД від 15 липня 1968 р.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдава­тись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина зали­шається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом/ на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже пос-; тійно проходили військові маневри країн ОВД, середі учасників яких переважали радянські військовослуж­бовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль-ї кох нарадах представників правлячих партій п'яти і^

лістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькш армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офі­церам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенітету», або «доктрина Брежнєва». Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

РОЗДІЛ ill ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ______

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР ЧССР про розміщення радянських військ у Чехослг ваччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з краї! Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину _ залишиш глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 196" р. Вацлавському майдані в центрі Праги на протест пр< окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цьо місця споруджено меморіал, яким вшановано пам ять, цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про котилася по західному світові, знову зменшилася ч» сельність компартій. Тимчасово припинилися переговорт з роззброєння між СІЛА і СРСР, пройшли бурхлш засідання в Раді Безпеки ООН, хоча СІЛА явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатись в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СгСг у СІЛА А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах» що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в "^осло" ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей Раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало °Д™^ 3 найважливіших факторів прискорення розпаду компрометації комуністичної ідеології.


6860807534610634.html
6860860436108689.html
    PR.RU™